Обкурений бурбон з Детройту
Як люди, що знаються на етикетках із прихованими пасхалками, можемо стверджувати, що етикетка бурбону J.Riddle — це маленький склад завуальованих смислів.
Почнемо з назви — J.Riddle. Хто це? Це Джеймс Рідл Гоффа — лідер профспілки водіїв вантажівок, якого Роберт Кеннеді колись назвав другою найвпливовішою людиною США після президента. Гоффа був дуже контроверсійною постаттю, а тому й цікавою для американських кінематографістів. Художній фільм «Гоффа» режисера Денні ДеВіто, де Гоффу грає Джек Ніколсон, вийшов ще в 1992 році. У 2019 році вийшов фільм «Ірландець» Мартіна Скорсезе, де Гоффу грає Аль Пачино. І це ми ще не згадуємо документальні фільми про нього. Гаразд, один згадаємо: «Вбивство Джиммі Гоффи» (2014).
Чому Two James, перша легальна детройтська дистилерія з часів скасування Сухого закону, обрала Гоффу? Мабуть тому, що той усе життя прожив у Детройті, в Детройті став всесильним профспілковим лідером і саме в Детройті його востаннє бачили живим.
Лисичка на етикетці — це натяк на детройтський ресторан, з якого його викрала мафія 30 липня 1975 року. Ресторан називався Machus Red Fox. Гоффа зник, і тіла його так і не знайшли.
Підкова з номером 299 на етикетці — це прямий натяк на порядковий номер профспілкового відділення водіїв вантажівок у Детройті, з якого починалося сходження до влади Джеймса Рідла Гоффи. Тобто різними прозорими натяками нам пояснюють, що йдеться про Гоффу, без згадування прізвища Гоффи (бо хтось із його родичів обов’язково подав би на Two James до суду і виграв).
Перша партія J.Riddle з’явилася у 2018 році. Місцева мічиганська кукурудза становить 79% засипу, решта — шотландський солоджений ячмінь легкого ступеня обкуреності. Тобто «мешбіл», як бачите, нетиповий — двокомпонентний.
Бурбон дистилюють у мідному перегонному кубі, витримують у нових дубових бочках стандартного розміру (200 л) і купажують зі спиртів віком від трьох до п’яти років. У пляшку бурбон потрапляє розведеним до міцності 45,5%.
А тепер про головне — про «обкуреність», бо не лисичка, а напис Peated Bourbon привертає найбільше уваги на етикетці.
Де ж тут дим? Ні, ми, звісно, не чекали на Laphroaig, ми навіть не чекали на Arran, але чекали відчути торф’яну ноту як, скажімо, в Teacher’s. Ніт, нічого подібного. J.Riddle пахне бурбоном. Маслянистість попкорну, ванільні ноти (куди ж без них?), сушені фрукти, смажені горіхи, розчинна кава та приглушені ноти свіжого яблучка. Ніяких тобі цікавих девіацій.
П’ється дуже легко, про 45,5% і не здогадаєшся, якщо не бачив етикетку. Втім, і про обкурений солод, якщо не знаєш, не здогадаєшся теж. Його доводиться прямо-таки шукати в смаку. Two James пишуть про J.Riddle, що це «бурбон для поціновувачів шотландського віскі». Хезе. Шанувальники скотчу добре знають, чого чекати, якщо виробник оголосив своє віскі «обкуреним». В J.Riddle цього нема. Димну ноту тут можна почути тільки якщо за пару хвилин до дегустації ви навмисно пригубили класичний бурбон на зразок Four Roses, Rebel чи Wild Turkey.
Тож маємо: вершковість, ванільність, трохи карамельності, відлуння какао і цікаве відчуття кислого по краях язика.
Коли ми читали про «елегантну обкуреність» (пряма мова виробника), ми не уявляли, наскільки вона «елегантна». Краще було б використати епітет на кшталт «ефемерна обкуреність» або «ілюзорна обкуреність», або «химерна», або «оманлива», або… Так, стоп. Все ж таки в посмаку відлуння обкуреності можна знайти. Здається. Якщо тільки ми самі себе в цьому не переконали.
Посмак короткий. Залишається відчуття солодкості, нот шкіри, тютюну, какао.
Висновок: бурбон з цінником вище середнього (бо така вже особливість усіх крафтових американських віскі зі штату Мічиган), який обіцяв бути торф’яним, але обіцянки своєї не дотримався. Але це смачний бурбон, з цього приводу питань немає. Підійде для допитливих коносьєрів віскі, які захочуть довести, що їхній ольфакторно-густаторний апарат чутливіший за наш. А також на подарунок профспілковим лідерам і впливовим людям з, так би мовити, непростою долею, бо пляшка не просто має дорогий вигляд — вона й є дорога.
